19.10.2014

Кларі, так я тебе раніше називала ))) а зараз, навіть і не знаю, як сприймати тебе, ти змінив форму і зміст. Стільки років ти був замкнений у моїй тривожній душі, не легко тобі було, еге ж...? мабуть настав час тобі вирватись на свободу. Надіюсь ти залилишся вірним як і весь цей час. Мабуть так мені стане легше жити, не в силі все в собі тримати. Як ти замітив жодна душа не змогла за весь цей час замінити тебе, Янголе мій, а якщо і намагалась, то швидко розчаровувала мене...

Тривожно на душі. Збуваються речі які раніше здавались просто творінням моєї фантазії. Все ще надіюсь що усе буде добре і не прольються океани крові, а джерела які зараз кровоточуть на сході все ж висохнуть і мир настане на нашій землі. Знаю, що коли розповідаю про це то відчуття утихають, але може це й на краще, хто хоче жити і знати про життя яке йому готує доля. Усе буде добре - часто себе запевняю, а сльози самі по собі котяться з очей, і не важливо де зараз чи в ліжку де ніхто не побачить чи на роботі де безліч людей, чи в дорозі...

Сумно, життя сумне і здається беззмістовним. Розчарування убивають, люди яким довіряла і яких любила - зраджують, обмінюють тебе наче товар на бог зна що. Дружба не ціниться. Секс і похоть, мабуть це зараз в ціні. А дружба, вірність, кохання, - на жаль... знецінились... Що ж цьому світу потрібно? Усі шукають те що бажають а отримавши - не цінять...
Пройшло вже чимало часу, і здавалось повинна зненавидіти його, за його вчинки, як зненавиділила б будь-кого... Але, але я сумую за ним, занадто багато часу ми були разом, звикли один до одного, а зараз.. Казав що жалітиму... не вірила, а зараз... можливо якби смерть розділила б нас було б не так боляче. Не знаю як можна забути людину якій так вірила, заради якого і пожертвувала нашим майбутнім. Це важко пояснити. Він не такий як усі, я змушена була з ним розійтись, заради нього, заради життя його дитини, заради життя моєї рідної людини. Ціна відносин надто велика. За все доводиться платити. Я надіялась що ми залишимся друзями, хоч так будем разом, щоб не втратити цей звязок між нами... але... йому це не потрібно, йому - чоловіку який клявся що буде поруч до смерті... і на всі мої песимістичні висловлювання посміхався і цілуючи говорив - Ми ще разом сміятимемось років через 30, згадуючи тебе... Сумно... від кохання до ненависті - один крок, і це на жаль правда... Іначе я не розумію як можна зробити так боляче коханій людині... Чи жалкую я про усе що між нами було - ні, як можна жалкувати про існування янгола який зберігає твоє життя... Сумую, щодня згадую його і те що між нами була... радісно і боляче

Усе в цьому житті не просто так. І люди не просто так появляються і зникають... Я вдячна В, який будучи за сотні кілометрів, заставляв повірити що життя все ж прекрасне, і минуле варто залишити у минулому. На деякий час забула, поміг пережити весну і частину літа. Завджи говорила - що слова нічого не значать, але не в цьому випадку. Його внутрішній світ виявився океаном в який я пірнула не замислюючись. Але, як в реальності, проходить час і вода все виносить на берег. Не дала я згоди стати його русалкою, чи то совість чи то виховання... дала сабі ще рік на роздуми усього свого життя... Залишила все так як є, пливу за течією.

Важко без Ангела, особливо в перший місяць. Жоден вечір не проходив без сліз, не те щоб хотілось, сльози самі котились з очей, з сльозами на очах засинала... я не памятаю скільки раз я хотіла зупинити це існування. Не памятаю скільки раз я була на краю, випиваючи вина чи добавляючи адреналіну. Я не жила в ці дні - існувала, лише рідні тримали мене тут, згадуючи їх - зупинялась. Можливо якби можна було б комусь розказати, поділитись болем, то легше було б... Переключилась на страх, та не лякає вже, холодна стала ще холодніша ніж була, байдужа. Бачу що це до добра не приводить, і люди лиш користаються цим. Які ж цинічні та самозакохані вони, а жити ж то їм залишилось всього нічого... не знають, і нехай, там згадають.