20.10.2014

По-моєму, я чекаю того, хто не прийде.
не випадково натрапила на цю фразу, усе не випадково. Часто запитують - як ти так так відчуваєш що сказати та що написати так влучно... - а воно ж само приходить, варта лиш пропустити крізь себе, і шукати не потрібно.

В. сьогодні написав... дивно, 2 місяці мовчав, а варто було на "людях " згадати і тут тобі... ще й із незрозумілим проханням...
Вчора, засинаючи, хотіла в астрал заглянути, тіло тримало мене, наче магнітом метал тягнуло. Здалась, втомлена була, та й пізно вже було, заснула меланхолічним сном.

Колись Він запитував кожного дня - як мій день проминув... ))) безглузде питання здавалось, адже ми весь день були на звязку. Турбота? Кохання? Зараз на це б по іншому відповіла, а тоді це здавалось смішним...
Хочеться стерти все із памяті, не памятати нічогоні хорошого ні поганого... адже так боляче усе згадувати. Стараєшся не думати, а інтуїтивно заходиш на його сторінку і тут розумієш - він вже не твій, давно не твій, вимикаєш, сльози на очах... Він здався.

Життя на автоматі, як же це не цікаво. Після роботи навмисне іду до дому пішки, аби розвіятись, іноді допомагає, іноді поглиблює біль...
Все ж, за мою роль людини яка радіє життю на публіці я мала б отримати оскар ) у мене красиво виходить, ніхто не замічає... і не потрібно, бо ніхто не зрозуміє.
Дожити до щастя - вірно вчора сказала тобі. Чого варта лише дожити. Життя з кожним днем здається беззмістовним і не потрібним. Іноді так хочеться до кровиночки моєї, обійняти, сказати як сумую, уже рік як її не стало, не вберегла тебе, прости мені.